Старонка:Нарысы з жыцьця беларускай вёскі.djvu/67

З пляцоўкі Вікікрыніцы
Гэта старонка не была вычытаная

бабамъ бы дау грабли, ти мялицу ленъ мять — во имъ объѣдать!.. не то што объѣдать, а и полуднывать захотѣу бы другій, да и усы не крутіу бы такъ — правду паночекъ?

Ну, ладно. Пошоу я, звацца, по своему дѣлу, по тый самой бумаги. Держу, знацца, докуме́нты за пазухой, а торбочка у мяне съ харчами при боку. Ажъ глядь у передъ — панъ нѣкій особный, на шапкѣ обручъ золотый, по пальту полосы золотыя, и гузики понасажены усе масянзовые, блескучіе якъ змѣиная голова. Ладно. Я ему: „здраства“, а енъ — ничего, смѣецца. И чаго енъ смѣецца другій, якъ малпа[1]?!..

Тады я по улицѣ, да на низъ, да къ церкви, гляжу у верхъ — нѣхто высоко-высово ходить. Постоитьин пойдить… Тады я кажу: чаго енъ тамъ ходить? А нѣйкій чаловѣкъ несеть кажухъ и кажеть: а табѣ якое дѣло? А самъ и пошоу съ тымъ самымъ кажухомъ. Я ета деруся все выши, выши, прямо до той каменицы, гдѣ бумаги отдають. Я за одны двери — ни туды, я за другіи — ни туды, я выши — ажъ чаловѣкъ нѣкій высунуу во гэдакъ голову. Я ему бумагу, а енъ: секлетарь, кажить, пошо́у, приходи за-послѣ-заутра, бо заутра свято. Тады я сѣвъ на лѣстницу, отломіу ковалакъ хлѣба, хотѣу закусить, ажъ тый чаловѣкъ опять вытырнууся: иди, кажить, на низъ, тутъ не можно. Ладно. Сѣу я на самомъ, знацца, низу, закусіу сухого хлѣбца, да и думаю: драбану я еще уверо́хъ. Драбанӱу. Запалили хунари. Тады я на вулицу да къ вокнамъ. Ажъ на вокнахъ магазыны усякіи, матэріалъ усякій, паркалъ на рубахи, чирвоный, сукно на армякъ первѣйшее, ну и такъ масянзовые штрументы усякіи…

Тады я пришоу ужо туды, гдѣ двѣ луны висѣли. Гэта не то што двѣ луны настоящіи, а такъ пузыри[2], знацца, стеклянныи алн не простые, паночекъ, гдѣ жъ простые пузыри будуть горѣть?

Улѣзъ я у хоромы ажъ и тамъ пузырь горить. Правда я и разглядѣу тый огонь: прямо носомъ коло его торчау… Тады я думаю, шарахну у тыи двери. И только я заложіу ногу у тыи

  1. Мартышка.
  2. Электрическая лампа у театра.