Бильярдъ въ деревнѣ.
Наглядѣуся я, братцы, на гульню…[1] Во гульня! Гэта гульня не тое, што съ кочергой у перетяжки[2]. Ты, знацца, къ себѣ тягнишь, а я къ себѣ тягну, а больши ничего… Гэта не гульня-а!
Коли я видіу? А вотъ, якъ у губерню на счетъ Авласа ходіу. Якъ ина завецца?.. Ай, трудно успомнить… Вотъ на языкѣ ворочаицца… Били… били… Хварѣй ее голова — не вспомню. Ну, ладно. Иду ета я по вулицѣ… Гдѣ постою, гдѣ погляжу. За одинъ вуголъ зашеу, за другій, къ бѣлой каменицѣ повернуу и стою. Тады — зиръ коло боку, ажъ черезъ вокны видны мальцы настоящіи, съ благородныхъ пановъ. И у каждаго кій у рукахъ. Я притуліуся[3], а голову уверхъ просунуу и усе вижу. Посередъ хаты большій зеленый столь на ногахъ, вотъ якъ, примѣромъ, палати. На столѣ яблоки блискучіи, ти то,