Ньекаторије з работнікав балакали між сабоју, јак звичајнье гавораць льудзі дуже патамівшись посльа цьажкој работи. Дзьед, здавалось, нье слухав јіх, апусців очи да зьемлі і мовчкі з редка процьагав ложку да катла.
На працівку дзьеда сьедзьев јешче маладиј парабак з ліцом разумним да гарним, з вьелікімі бліскучимі вачамі. Звалі јаго Кастусь. Јон јешче толькі ньедавно пајавівсја на жальезніцу і от јакім злучајем. Бив јон син такі простаго савсьем бьеднаго мужика Вільенској губерні, толькі бацько јаго бив ужо трохі пісьмьенний і паслав својго сина у город да школи, гдзье јон і адукававсьа. Учивсь јон там гадов ш чатери, а посльа пајшов за наставника у тоје сьало, аткуль бив і стариј дзьед. Дужо спадабавсьа јон там всьем льудзьам, а дзьеці в школье так пальубілі јаго, што училісь при јом в дзьесьаць раз больш, јак пьерш у дзьака, каториј завсьогди приходзів в школу пјаниј, бів-дзьецеј кулакамі па галавье і скуб јіх за уши да за валасе.
Толькі нье довго пријшлось Кастусьу
