Перайсці да зместу

Бѣлорусскій сборникъ (1885—1912)/3/Животный эпосъ/7

З пляцоўкі Вікікрыніцы
Коза лупленая 7. Зайкина хатка.
Народная казка
Крыніца: Романов, Евдоким Романович. Белорусский сборник : Вып. 1-9 / Е. Романов. Сказки / 7 т.; 22. — Киев : тип. С.В. Кульженко, 1885-1912 — Витебск : типо-лит. Г.А. Малкина, 1887. — [4], XX, 444 с. — C. 11
Коза въ орѣхахъ

Спампаваць тэкст у фармаце EPUB Спампаваць тэкст у фармаце RTF Спампаваць тэкст у фармаце PDF Прапануем да спампаваньня!




Жили были въ однымъ лѣси лисица и заяцъ. Жили яны одзинъ кыло другого близко. Пришла восянь; стало холодно. Уздумали яны сабѣ хатки строиць. Вотъ лисица построила сабѣ хатку съ труску-сняжку, а зайчикъ съ труску-пяску. Прожили зимку, настала вясна; у лисицы хатка растала, и зайчикова выстоила. Пришла лисица, выгныла зайчика, стала сама жиць у яго хатцы. Сядзиць зайка пыдъ бярезой и плачець. Идзець вовкъ: чаго ты, зайка, плачешъ?—«Якъ жа мнѣ не плакыць: жили мы зъ лисицый близко. Стало холодно; построили мы сабѣ хатки: я сабѣ построивъ хатку съ труску-пяску, а лисица съ труску-сняжку. Настала вясна, яѐ хатка растала, а моя усто́ила. Яна мяне выгныла зъ моѐ хатки, и сама цяперь живець тамъ. Вотъ я сижу ды плачу. Пособъ горю горюваць!»—Ну, ходзи, я яѐ выгоню! Пришовъ вовкъ, ставъ на порози: вылѣзай, лиса, вонъ, а то скину съ печи, побъю плечи! А лисица ня лѣзець съ печи, ды говориць: мой хвостъ шорсткій—якъ дамъ, дыкъ повалисься! Спужався вовкъ, побѣгъ и зайца кинывъ. Сѣвъ заяцъ изнова, пыдъ бярезиный и плачець. Идзець пы лясу мядзьвѣдзь, увидзѣвъ зайку и спрашыець: чаго ты, зайка, плачешь?—«Якъ жа мнѣ не плакыць: жили мы зъ лисицый близко. Пришла восянь; построили мы сабѣ хатки: у яѐ хатка съ труску-сняжку, а ў мяне съ труску-пяску. Настала вясна: лисицына хата растала, а моя устоила. Яна мяне и выгныла, сама тамъ живець, а я сижу ды плачу!» Пособъ горю горюваць!» Воть и пошовъ мядзьвѣдзь лисицу выгоняць. Узыйшовъ на порогъ, а лисица и спрашыець: хто тамъ? мой хвостъ шорсткій—якь дамъ, дыкъ повалисься! Служався мядзьвѣдзь, кинывъ и зайца, ды бѣгчи. Опяць сѣвъ зайка пыдъ бярезой, и жалыбно плачець. Ашъ идзець пы лясу пятухъ. Увидзѣвъ енъ зайку и спрашыець: чаго ты, зайка, плачешь? Зайка ставъ жалитца пятуху: «жили мы зъ лисицый близко; построили мы сабѣ хатки: я сабѣ хатку съ труску-пяску, а лисица съ труску-сняжку. Пришла вясна; лисицына хатка растала, а моя усто́ила. Яна мяне и выгныла зъ моѐ хатки.»—Пойду-тка я я выгоню! Плачець зайка, ня вриць. «Идзѣ табѣ, пеця, вытныць? Вовкъ гнавъ—Ня выгнывъ, мядзьвдзь гнавъ—ня выгнывъ!»—Нѣ, ходзи, спробую! Вотъ и пошли. Увыйшовъ пятухъ у хату, ставъ на порози и кричиць: я пятухъ-чабятухь, на короткихъ ногахъ, на високихъ пятахъ, нясу косу на плячи, хочу лиску засячи. А лисица ляжиць ды кажиць: ной хвостъ шорсткій, якъ дамъ, дыкъ повалисься! Пятухъ скочивъ съ порога на полъ и знова кричиць: я пятухъ-чабятухъ, на короткихь ногахъ, на високихъ пятахъ, нясу косу на плячи, хочу лиска засячи! Лисичка отвѣчаець: мой хвостъ шорсткій, якъ дамъ, дыкъ повалисься! А пятухъ усё ближе—ближе подходзиць, ды якъ ускочиць на пяко́лыкъ! А лисица скокъ съ печи доловъ! Пятухь икъ ей, а яна за порогъ. А зайка и дзвери зачинивъ. Стали тоды зайка, съ пятухомъ удвухъ жиць.

Д. Бутримово, сѣнн. у.